|
|
Ремзі Аметов народився в селі Дуванкой (Фронтове) Бахчисарайського району. Ремзі Аметов мріяв стати математиком, хотів займатися наукою. Однак до депортації він навіть не встиг закінчити школу. 18 травня 1944 року його з родиною вислали з Криму. Мрії про науку змінилися на боротьбу з голодом і хворобами. До Криму Ремзі Аметов повернувся тільки через 52 роки. |
– З села Дуванкой Бахчисарайського району.
– Чим ви займалися до депортації?
– До депортації я вчився. У школі.
– Яким чином 18 травня вам оголосили про депортацію? 18 травня нам сказали, що нас виселяють з Криму.
– Як це відбулося? Хто до вас прийшов?
– У день депортації вони прийшли до нас додому о 5 ранку. Їх було четверо. Вони нам сказали, що нас виселяють з Криму. З Криму виселяють, та не сказали куди. Нас протягом 20 хвилин буквально вигнали з дому.
– Вам щось зачитували? Чому вас звідси виселяють?
– Ні. Вони дуже грубо розмовляли, зі злістю, кричали на нас.
– Скільки вам дали часу, щоб ви могли зібрати речі?
– 15-20 хвилин. Не можна було взяти якісь окремі речі. Валізу, наприклад, не можна було взяти. Ящик теж брати заборонили. Сказали, що можна взяти мішок з одягом і їжу на три дні.
– Солдати вас били? Як це відбувалося?
– Ні. Солдати нас не били. Як вам сказати… Вони з такою грубістю, злістю нас виселяли.
– Ви щось взяли з собою з їжі? Що вдалося взяти?
– Я вже не пам’ятаю. Моя покійна мама щось поклала в мішок з продуктів. Де вас зібрали? На околиці села.
– Скільки там було людей?
– Всі жителі села були, хто їх рахував…
– Вас довго там тримали?
– Ми простояли там 1-2 години, поки збиралися люди, а потім нас завантажили у машини.
– На яку станцію вас відвезли і на яких машинах?
– На вантажних машинах нас відвезли на станцію.
– В яке місто?
– В Дуванкой.
– Вас відразу завантажили в вагони, чи ви очікували на станції?
– Ні, ми чекали досить довго, поки збиралися люди.
– Поруч з вами були солдати?
– Так, скрізь навколо були солдати.
– Скільки людей було депортовано з вашої сім’ї?
– З нашої сім’ї? Три, два, п’ять. Ні, 4 людини. Папу забрали в армію, в трудармію.
– Люди вмирали в дорозі?
– В дорозі люди… В дорозі люди вмирали від голоду. Були й ті, хто залишався в дорозі. Їх лишали в тих місцях, де зупинявся потяг.
– Які умови були в вагонах? Який це був вагон?
– Це був вагон, призначений для перевезення худоби. Вони були виметені, ми спали на підлозі.
– Скільки людей було в вагоні?
– Я вже не пам’ятаю, ніхто не рахував.
– Туалет, вода були?
– Ні, хіба в вагонах для худоби бувають туалети?
– Як тоді ви ходили в туалет?
– Туалетом для нас було відро.
– У вагон потрапляло повітря?
– Там були маленькі віконечка,через ці віконечка потрапляло повітря.
– Що вам давали поїсти?
– Поїсти… Я вже не пам’ятаю. Нічого не давали. Їли те, що взяли з собою.
– Зупинки вагона були тривалими?
– Так, ми досить довго чекали на станціях. Двері були закриті. Ми пропускали проїжджаючі потяги, а потім знову вирушали в дорогу.
– Що робили з померлими?
– Що робили… викидали в степу.
– Дорога була довгою?
– Довгою, так. 18 травня ви були депортовані, коли і куди вас привезли? Ми залишились на станції Ташкент. На станції Ташкент була перша ГЕС, нас там висадили.
– Ви втратили когось зі своєї сім’ї?
– Ні.
– Як вас зустріли на засланні?
– Як нас могли зустріти? Нас всіх зібрали… Клуб там був. Нас туди привезли і там залишили. Ми всі були в цьому клубі днів 5-6. Потім вже знайшли окремі будиночки. Це були времянки. Нас розмістили там.
– Яким було життя в перші місяці на засланні?
– У той час взагалі життя було складним. А наше ще складніше, тому що стояв голод. Нам давали пайки. Вони перемелювали різні насіння і зерна і давали їх нам замість борошна.
– Як місцева влада і місцеві жителі зустрічали кримських татар?
– Ми не бачили від них нічого поганого. Це вони нас зустріли. Вони дізналися, що ми кримські татари, мусульмани, тому не було недоброзичливих поглядів. Вони дали нам роботу, їжу. Якщо брати загалом, то ставилися непогано. Добре. Узбекистан в цілому прийняв нас добре.
– Коли і куди в Крим ви повернулися?
– Якщо говорити про повернення до Криму, першим в 1991-му році повернувся мій старший син. А в 1992-му приїхав і молодший з сім’єю. Ми приїхали в 1996-му. Удвох з дружиною.
– Куди?
– Ось сюди. В Октябрське. Приїхали в Амурське. Красногвардійський район, село Амурське.
– Про що ви мріяли до депортації?
– Про що мріяв до депортації? Хотів стати математиком. Але все склалося інакше. Коли я закінчив школу, ми вже жили на околиці міста. У місто ходити було заборонено, нас не пускали. Комендант сказав мені, мовляв, йди потихеньку і вступай до інституту. Я пішов і вступив без дозволу. Ми вступали разом з другом, і він запропонував піти на медичний.
– Ким ви хотіли стати?
– Я хотів стати математиком.
– Вчителем?
– Ні, я хотів займатися наукою.
– Чим для вас був Крим?
– Батьківщиною. Крим – наша Батьківщина. У нас немає іншої Батьківщини. Крим.